Про Чорнобильську «яму» бездушності й безкарності ніколи не забуде Україна. Свідченнями цього є заходи вшанування учасників ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС. Проводяться вони двічі щороку: у день страшної катастрофи, що відбулася 26 квітня 1986 року, і 14 грудня з нагоди завершення будівництва бетонного саркофага.
Обидві події – ліквідація наслідків атомної катастрофи і будівництво саркофага – оплачені ціною життя й здоров’я сотень тисяч мирних людей. Статистика свідчить, що на ліквідацію наслідків надзвичайної ситуації і подальшу дезактивацію навколишнього середовища було залучено в перші дні після аварії 600 тисяч людей, 10 відсотків з яких невдовзі померли, 165 тисяч отримали інвалідність. І ця страшна статистика невідворотно гіршає щороку, збільшуючи кількість жертв, які продовжують передчасно помирати від підступної хвороби, бацили якої не мають ні кольору, ні запаху, ні смаку, ні забуття без строку давності.
Не варто забувати й про факти бездушності й безкарності стосовно рятівників людства від найбільшої технологічної катастрофи, оскільки за те розплачувалися теж здоров’ям і життям не владні чиновники, які допустили атомну смертоносну біду, а її ліквідатори-чорнороби й будівельники-«штурмовики».
До речі, ганебні факти почали розкриватися вже в незалежній Україні. Але й не лише для того, щоб більше ніколи не з’являлися «ями» бездушності й безкарності, а передусім для гострої критики «попередників». Разом з тим, і самі «незалежники» наслідували безпорядки радянщини, зокрема стосовно забезпечення санітарно-гігієнічного захисту будівельників «Укриття» та інших працівників. Скажімо, аж у 2002 році в ході земляних робіт будівельники натрапили на радіоактивні відходи, поспішно зариті після аварії 1986 року. Проте перед початком будівельних робіт не провели додаткове обстеження. Крім цього порушення, державний нагляд за охороною праці виявив більше двадцяти фактів порушень охорони праці на радіоактивній території, де працювали тисячі людей. Знайшли навіть завезені під «Укриття» вісім автомашин ґрунту з високим рівнем радіоактивного забруднення. А люди-то працювали там без засобів захисту органів дихання, що дуже небезпечно для їхнього здоров’я. Заходили працівники в десятикілометрову зону в індивідуальному, не захищеному від радіації, одязі, де на території не визначені були кордони небезпечних зон тощо. Але відповідальні за безпеку праці особи розцінили виявлені порушення як «дискредитація роботи керівництва ДСП «Чорнобильська АЕС», незважаючи на позитивний аналіз підсумків роботи за 2002 рік».
І нарешті черговий слід радянщини від ображеного директора: «Таке ставлення до аналізу роботи всесвітньо відомого підприємства (!) ставить під сумнів рішення Президента України, про що я вимушений поінформувати Л.Д. Кучму найближчим часом. Про політику відносно ДСП ЧАЕС будуть також поінформовані Київська обласна держадміністрація та голова Київської обласної ради, депутатом якої я є».
Турботу за молодих хлопців – киян, чернігівців – проявляли… журналісти. Бо які дози вони набрали – одному Богові відомо. А спеціалісти, котрі мали гарантувати безпеку робіт? Скоріше за все, їм давали команду перед завершенням року освоїти виділені гроші, і якомога скоріше. А потурбуватись про безпеку людей не вистачало глузду. Тож і з перших років незалежності живемо з «ямою» бездушності й безкарності, успадкованої з горбачовської перебудови. Гірко оцінена незалежними фахівцями: «… аварія на ЧАЕС – тиха, повзуча, не завжди передбачувана – триває. І, схоже, немає їй ні кінця, ні краю».
Хоча не варто недооцінювати й ті факти, що й після 37 років аварії, і навіть у страшний воєнний час, в Україні не стирається пам'ять про тих, хто врятував своїм життям і здоров’ям від атомного страхіття, не лише українське суспільство, а й багатомільйонних жителів Європи й Азії. А після проведення грудневих заходів вшанування учасників ліквідації наслідків аварії й будівельників саркофага, пам’яті загиблих й померлих чорнобильців, – у воюючій, зраненій державі оголошено про підвищення пенсій чорнобильцям. Та чи не найголовніше, мабуть, – не створювати нових «ям» бездушності й безкарності до тих українців, які жертвують собою заради захисту співвітчизників від масової страшної біди.
Григорій Войток
